Моя прабабуся Варвара була знахаркою, лікувала людей, пророкувала їм майбутнє, часто бачила віщі сни й попереджала про небезпеку. Її любили всі, приходили за порадою або просто розповісти про свої проблеми, поділитися горем чи сповістити радісну новину, погомоніти за чашечкою теплого чаю. І вона була рада кожному, хто не оминав її затишної хатини.

 

А найбільше любила прабабуся мене. Нам було так весело разом. Зранку ми пасли худобу, поралися на городі, готували борщ, пекли смачнющі пампушки з часником, а ввечері Варвара навчала мене свого ремесла, уночі - розповідала про веселе безтурботне дитинство. Саме тоді я дізналася, що свої здібності прабабуся отримала від прабабці, а та – від своєї. Вона говорила, що я повинна готуватися, адже стану її спадкоємицею. Та я не вірила в це, не думала, що зможу впоратися.

Трохи згодом, коли підросла, я почала бачити сни про те, що вже відбувалося, а іноді навіть те, що буде. Але ці видіння не були такими серйозними, та одне з них мене дуже вразило.

Ми з вами живемо в цивілізованому суспільстві у час комп’ютерних технологій, коли кожна людина має доступ до інформації й знає про те, що діється у світі. Але мені здається, чим більше ми можемо, тим менше робимо.  Про проблему прісної води на планеті відомо кожному, але лише одиниці намагаються щось зробити, зменшити масове бездумне використання, примножити кількість. Кожного дня я зустрічаюся з цим у школі, коли спостерігаю, як учні не закручують крани, що постачають воду, або ж вони є несправними й кожної секунди випадає по краплинці. Отак і зникають запаси води, але ж наша школа, дім не єдині на планеті. Якщо люди не зважатимуть на такі, на перший погляд, дрібні проблеми, то що ж буде далі!

Дехто має помилкове уявлення про те, що морська вода нічим не відрізняється від прісної, яку ми звикли вживати в їжу, використовувати в побуті та для власних потреб, але це не так, у морях й океанах вода солона й не придатна не тільки для вживання людиною, а й шкідлива для рослин і тварин.

У сні я ніби побувала в майбутньому. На той час на планеті вже не було прісної води, залишилися лише моря й океани. Ось послухайте.

Відбулося все на початку квітня. Кожен із нас знає про існування Бога, але мало хто здогадується, що він кожного дня дивиться на нас із небес і плаче. Ці сльози доходять і до землі, але вже у вигляді дощу. Коли Всевишній спостерігає за добрими вчинками людей - дощ теплий, ласкавий, приємний, після нього обов’язково з’являється веселка, ніби знак, що Господь щасливий, радий, задоволений. Коли ж ми шкодимо іншим, то йде справжня злива з громом та блискавкою. От тоді Бог засмучений, Йому соромно за нашу поведінку. Він лютує.

Всевишній найбільше за все шанує воду. Він протягом довгого проміжку часу пробачав нам недбале ставлення до цього багатства, але врешті – решт Його терпець урвався. І сказав Господь: « Не отримає земний народ ані краплини води, доки не навчиться її по справжньому шанувати!»

Спочатку люди не вбачали в цьому глобальної втрати й проблеми, адже думали, що незабаром піде дощ. Згодом пригріло сонечко й з’явився березовий сік. Але невдовзі всі зрозуміли, що приречені. Не залишилося жодного фрукта, овоча чи ягідки. Люди ладні були вбити один одного заради краплини прісної води, говорили, що Бога не існує, бо Він допоміг би. Це дуже гнівило Господа. Земля була сухою. Отже, на новий урожай годі було й сподіватися. Дехто у відчаї навіть пив солону морську воду, але оскільки вона була шкідливою, то люди швидко помирали. Ніхто не чекав порятунку, усі були приречені на загибель.

Але одна відчайдушна дівчина Марія вірила, що Всевишній зжалиться над ними. Вона продовжувала любити його, благати в молитвах про поблажливість до людей. Згодом отримала послання зібрати всіх мешканців планети разом, щоб здружитися, попросити пробачення в рідних, покаятися у своїх гріхах і щиро пообіцяти, що будуть шанувати даровану їм воду.

Дівчина так і зробила, але ніхто їй не вірив. Зібралося лише десятеро людей. Вони виконали всі умови, і Бог послав їм відерце води. Інші, побачивши це, і собі приєдналися, щиро благали пробачення й своєю поведінкою розчулили Господа. І пішов рясний дощ, і кожен пересічний радів зливі.

А Марія за свою віру й відданість отримала визнання й любов Всевишнього. І Він нагородив дівчину, їй було відведено народити спасителя, сина Божого Ісуса Христа.

Звичайно, це все відбулося в минулому, але я дуже хочу, щоб схожа ситуація не трапилася в майбутньому, адже муки людей були жахливими, а їхнє життя перетворилося на пекло. Тому ми маємо зробити все можливе, щоб запобігти цим фатальним наслідками. Шануйте воду! Вона нам дана Богом!

Семенченко Катерина Василівна, 15 років

Керівник - Зелена Раїса Миколаївна 

Охтирська гімназія Охтирської міської ради